Володимир зараз живе у Львові. Чоловік дивом вижив під час бомбардувань Маріуполя. Врятував міцний підвал, в якому переховувався з восьмирічним сином та дружиною кілька найстрашніших тижнів, коли на місто скидали авіабомби. Родині таки вдалося залишити місто і добратися до Львова. Володимир не хоче називати своє прізвище, не хоче давати інтерв’ю. Спогади пережитого занадто болючі, занадто особисті.
«Нащо говорити, якщо не зрозуміють? Коли вийшов з холодного підвалу через тижні, побачив на подвір’ї мертві, побиті тіла своїх сусідів. Минав їх.. лежали такі нерухомі, вже замерзлі на качан. Я живий, я втікаю. А вони лежать. Ні, не жалів їх. Переступав, йшов далі і не було до них жалю. Вони всі були за росію..”
Володимир пам’ятає свої запеклі дискусії з сусідами біля під’їзду задалеко до війни.
«Я за Україну, вони – за Путіна сорочку рвуть. «Рускій мір» прийшов і забрав їх, бо вони його кликали, чекали. Але і наших загинуло багато. Патріотів також багато загинуло..»
Маріуполь повторив долю сирійського Алеппо. Сьогодні міста Марії фактично немає. Те, що відбудовують окупанти, – роблять це на кістках загиблих мешканців міста. Маріуполь зараз це суцільна братська могила, кожна вулиця – цвинтар.
“Трупи були скрізь. Ми їх накривали килимами та ваннами, щоб не смерділо, а коли з’явилося коротке затишшя, – вдалося покинути місто вже вщент розбите масованим бомбардуванням”.
На блокпосту пану Володимиру чеченці вибили зуби прикладом від автомата. Спитали чоловіка чи він грузин, а коли почули у відповідь, що українець, – то вдарили так, що нижній ряд зубів посипався повністю. З розбитого, закривавленого і встеленого тілами Маріуполя Володимир приїхав до Львова. Його батько був львів’янин. Маленький син Володимира, який став свідком жахливих подій, горнеться до тата. Попереду довга дорога психоемоційної реабілітації та робота з психологами.
Соломія Пастух
Фото з відкритих джерел
