“У Львові все добре, але іноді ображає те, що деякі місцеві звинувачують переселенців, що мовляв, ми привели в Україну війну. Але ж це не так…”
Наталя – харків’янка, яка розмовляє гарною, літературною українською мовою, багато усміхається. Показує в телефоні фотографії квітучого, довоєнного Харкова. Ось її фото з дитячого садочка на Салтівці, де працювала багато років, ось вона вже годує качок у весняному парку, який зараз розбитий ракетами і скоро перестане носити ім’я Горького… На усіх її фото – Харків до війни, і усе її життя тепер помістилося тільки в цей малий екран мобільного.
Зараз Наталя живе у Львові зі статусом ВПО. Жінку накривають спогади, як хвилі, вже річної давності. Та ніч, яка розділила життя українців на до і після.
“Жили і спали в метро. Їхали через усю Україну стоячи…”
Мені 64 роки, я пенсіонерка, але до війни працювала на харчоблоці в дитячому садочку. Ми проживали з донькою та онуком у Харкові, на Салтівському масиві. 24 лютого 2022 року вранці мене розбудила донька і сказала: ” Мамо, вставай, почалася війна”. Потім я побігла до банкомату зняти з картки кошти. На той момент черги були скрізь, просто величезні! Але, хочу зауважити, що паніки ніде не було. Ні в чергах біля банкоматів, ні біля аптек, ні біля магазинів. Люди всі чемно стояли, розуміючи один одного. А в цей час вже чути було вибухи. Після обіду ми з донькою, онуками, сином і невісткою пішли в підвал дитячого садочку. Там, разом з іншими людьми, були до ранку. Потім прийшли додому помитися та приготувати їжу; а коли чули вибухи, бігли у ванну кімнату і якийсь час сиділи там.
На наступну ніч ми пішли в квартиру сина, бо там було тихіше. Але обстріли не припинилися. Вранці ми всі зібралися і пішли в метро. Там було дуже багато людей. Хтось сидів у вагонах, хто прийшов раніше, всі інші сиділи на підлозі і на сходах. Але, паніки не було. Всі все розуміли. Вдень хтось вибігав до міста, щоб купити щось поїсти або за ліками і знову втікав в метро. Так ми провели 3 дні. Потім ми пішли додому, а вранці, коли ракета впала в двір, де жив син з сім’єю, вирішили їхати з міста, аби зберегти життя собі і дітям. Взяли з собою тільки необхідні речі: забрали кота, хом’яка віддали сусідам, які залишалися, і поїхали на залізничний вокзал. Людей було, ніде яблуку впасти. Якось ми протиснулись у вагон. Онуки сиділи на речах, мені знайшли місце, а донька, син і невістка, та й не тільки вони, стояли до самого Львова. Так ми опинилися на Заході України…
“Харків’яни не дали в 2014 році створити в Харкові ХНР. У Харкові більшість людей розмовляє російською мовою, але це не означає, що вони вороги і ватники”
Спочатку ми приїхали на Закарпаття. Жили там до осені. Але зимувати там не залишилися, бо були проблеми з опаленням. Вирішили трохи ближче в напрямку дому і приїхали до Львова. Тут ми і досі: знімаємо квартиру, а син з невісткою і онукою поїхали до Києва. У Львові все добре, але іноді ображає те, що деякі місцеві звинувачують переселенців, що мовляв, ми привели в Україну війну. Але ж це не так.
На Донбасі був так званий “референдум”, під “опікою” російських найманців. Але Донбас – це не весь Схід України. Харків’яни не дали в 2014 році створити в Харкові ХНР. Так, у самому місті переважна більшість людей розмовляє російською мовою, але це не означає, що всі вони вороги і ватники.
Ви будь-ласка зрозумійте, що не мова була приводом для Путіна розпочати цю війну. Він себе уявляв “собіратєлем русских земель “, тому хотів всі народи знову повернути в СССР. А ще тому, що росія вкрала і перекрутила нашу історію та вважала Україну своєю територією й своїм народом. Навіть якби в нашій країні всі розмовляли українською мовою, все одно у нього знайшовся би привід розпочати цю війну. Просто багато людей не хочуть занурюватися в деталі і аналізувати події, а краще повторюватимуть чиїсь наративи і підбурюватимуть народ до розбрату.
Звичайно, я погоджусь, що українці повинні розмовляти українською мовою. Багато хто вже так і робить. Але треба розуміти, що так склалося історично, що східні і південні області межують з росією і тому це позначилося і на мові. Так само як західні області межують з Польщею, Угорщиною, Румунією, Словаччиною і в їхній мові також є суржик іншомовних слів і наголосів. Бо це не є чиста літературна українська мова. Та ніхто не змушує львів’ян, вінничан, франківчан говорити чистою літературною мовою. Вони говорять так, як їх навчили з дитинства. Отже, згодом всі в Україні будуть говорити державною мовою, тільки нам всім – і східним, і західним областям – треба разом цього навчитися. Давайте будемо толерантними один до одного і будемо поважати один одного, бо ми всі українці”, – резюмує Наталя.
Ми розходимося після розмови, бажаємо одна одній перемоги. По всій Україні знову оголошують повітряну тривогу.
Соломія Пастух, фото з особистого архіву Наталії
