Минуло пів року з часу підриву окупантами Каховської ГЕС. Знищення греблі зруйнувало не лише укріплення Дніпра, дивовижну природу Херсонщини, а й сотні людських доль і забрала десятки життів. Точна кількість жертв – невідома. За деякими даними, цифра загиблих коливається від 100 до 600 осіб. Постраждало щонайменше 17 тисяч людей, біженцями стали 12 тисяч херсонців.
Хтось втратив житло, тварин, а комусь велика вода забрала найдорожче – рідних. Масштаби катастрофи ще належить оцінити екологам та історикам, але вже зрозуміло: підрив Каховської ГЕС – частина плану із вилюднення української землі. Якщо на правому березі Херсонщини вдалося провести евакуацію та врятувати людей, навіть, під російськими обстрілами, то на Лівому – люди просто потонули у своїх будинках. Окупанти не лише не попередили людей про повінь, а й заборонили провести евакуацію та викрали у людей човни.
Найгірша ситуація була в окупованих Олешках. Місто прилягало до Каховської греблі, і тони води за лічені години залили людські хати та вулиці.
Тетяна – з окупованих Олешок, але вже тривалий час живе в Польщі, у Кракові. Жінка залишила Олешки у перші дні війни, але інформацію з рідного містечка отримувала постійно від сусідів та родини.
“Люди знали, що буде повінь, бо у кожного є вайбер і доступ до правдивої інформації мешканці мали навіть в окупації. Знали, що дамбу підірвали і чекали, що вода прийде в Олешки ближче до обіду. Люди були приготовані. Проте, вода не підступала аж до вечора, і мешканці просто розійшлися по домах та пішли спати. Вода почала прибувати глибоко в ночі, коли люди спали. І за лічені хвилини тони води залили вулиці та будинки. Потонули старенькі та інваліди. Вони не встигли навіть усвідомити, що відбувається…”
Ольга, мешканка Олешок пережила окупацію у рідному селі, а потім жінці дивом вдалося втекти та вивезти дітей. Це врятувало її і від голодної смерті і від майбутнього потопу. В Олешках під час повені Ольга втратила своїх знайомих.. Люди, які пережили жах окупації так і не побачили українського прапора в Олешках.
Почну з того, що в окупації страшно, дуже страшно.. Тобі страшно сказати щось “проти”, ти свою думку тримаєш при собі, бо довкола дуже багато зрадників. У нас були обшуки в домі, і коли до тебе приходять десять здоровенних чоловік зі зброєю, – ти готовий на все, аби не рухали дітей. Я проживала в Олешках одна з двома дітьми, і в мене був найбільший страх, що вони щось зроблять з моїми дівчатками, чи на їхніх очах – зі мною. Було дуже важко з продуктами харчування, роботи не було, і ми декілька місяців жили в проголодь.
Коли вже почалися масові обстріли, я вирішила, що потрібно виїжджати через Запоріжжя. 14 грудня ми поїхали з перевізником до Василівки, простояли добу, і КПП закрили повністю. Ми знову повернулися додому. У нас залишився тільки один шлях втечі через Крим – Росію – Білорусь. Довго не могла на таку дорогу зважитись, але життя дітей і відповідальність за них дала сили.
