Коли син – гей: два дні з мамами ЛГБТ-дітей, які приїхали на Київпрайд

598
Коли син – гей: два дні з мамами ЛГБТ-дітей, які приїхали на Київпрайд

Потяг №104 “Маріуполь-Київ” прибуває на столичний вокзал о 7:18.

В червні у цей час ще не надто спекотно, і після задушливої ночі вирватись на перон – справжнє задоволення.

Анжела Калініна виходить з вагону №8 і чекає інших жінок.

Хтось, як і вона, їде з Запоріжжя, хтось – зайшов у Дніпрі. Інші – ті, що з Кривого Рога, Києва, Мінська та Одеси – підійдуть вже на потрібну адресу. Всього – близько 30 жінок.

– Одягнула шорти, бо кондиціонер в потязі не працював. Але довгі штани, звісно, взяла, – каже Анжела.

– Навіщо?

– Ну як же, раптом щось під ноги кинуть, щоб не ранило. Я вже другий раз, тож знаю правила.

Як і інші жінки з організації “Терго”, вона приїхала в столицю на Київпрайд. Її сину Дмитру 19 років. Він відкритий гей. Він піде на марші в сусідній колоні.

СУБОТА. ЗА ДЕНЬ ДО ПРАЙДУ

Мами ЛГБТ зустрічаються приблизно раз на місяць.

Кожна з цих жінок колись переступила через власні шаблони і усталені переконання. Кожна друга вважала, що “нетрадиційні” люди погані, гріховні, і їх треба лікувати.

А потім з’ясувалось, що “неправильна людина” – твій власний син чи онук.

З цим треба було якось жити. І врешті любов перемогла. Хоча так буває далеко не завжди.

– Якось я помітила, що син перемикає екран комп’ютера, коли я проходжу повз. У нас були дуже близькі стосунки, тому я не розуміла, що відбувається. Врешті вчинила дуже погано – залізла в його комп’ютер і про все дізналася.

Це було пекло. Я писала на форумах “Що робити, якщо син – гей?”, ходила до батюшки, навіть до лікарів. Один мені навіть сказав, що це лікується. В інтернет залізла – такої дурні нагуглила! – згадує Анжела.

Ми розмовляємо в тролейбусі, на якому ЛГБТ-мами їдуть на свою зустріч.

Розмову чує випадковий хлопець. Він обертається, але нічого не каже і виходить на наступній зупинці.

– Я вже звикла до таких поглядів, – розповідає Анжела, – Коли перший раз дала інтерв’ю 1+1, відчула на собі, що переживає моя дитина щодня.

Приходжу на роботу, і всі різко замовкають.

Усі сусіди косились, показували пальцями, відводили погляд.

Деякі родичі казали, що сина треба терміново лікувати. Я й досі чую за спиною, як кажуть “Це ж треба таке нещастя трапилось, дуже шкода її”. А я вважаю, що я щаслива людина – у мене чудовий син.

Син Анжели – Дмитро Калінін – живе в Запоріжжі, але заочно вчиться в Києві на юриста. Хоче бути правозахисником.

Фото Марії Хвост
Фото Марії Хвост

– Він мені відкрився через півроку після того, як я про це дізналась. Сказав, що любить хлопця і хоче мене з ним познайомити. Відразу стало якось легше – він почав давати мені різні матеріали, пояснив, що треба читати, познайомив з іншими мамами.

На першій зустрічі я дуже сильно плакала. Потім поспілкувалась з психологом, з медиками, і моє ставлення кардинально змінилось – зрозуміла, що він така ж людина, як усі, просто з іншою сексуальною орієнтацією. Усвідомила, що він це не вибирав, він таким народився. Тепер я знаю всіх його друзів.

Якось друг Діми зізнався мамі, що він гей, а вона його вигнала з дому. Він прожив у нас кілька днів, а потім я його вмовила повернутись.

Кажу: “Мама вже вже переосмислила, вона зрозуміє, ти ж її дитина”.

Переконана була, що вона зрозуміє. Купила йому квиток і він поїхав.

А потім дізналась, що вітчим вибив двері у нього в кімнаті, батьки його зв’язали, постригли налисо та дуже побили. Він приїхав назад весь в синцях.

Якийсь час жив в Запоріжжі по друзях. Не знаю, що з ним зараз – він видалився з усіх соцмереж і напевно кудись переїхав”.

***

Виходимо з тролейбуса і до нас підходить ще одна мама – Ольга Сторчай.

– Розкажу вам історію. Стою недавно в черзі на маршрутку, чую хлопець своїй дівчині розказує: “А я скоро їду гей-парад охороняти”. Ну, поліцейський, напевно. Підходжу кажу “А я їду брати в ньому участь. Дякую, що охороняєте!”.

Він так здивувався, а я продовжила: “У мене син гей, я його підтримую”. І тут вся черга так бере і різко повертається на мене подивитись. Але найприємніше було, що кілька людей сказали: “Ух ти, яка ж ви молодець!”. Прямо кажу це зараз, і мурашки по шкірі.

Ольга Сторчай теж з Запоріжжя – у 2015 році її сина Микиту сильно побили на прайді. Хлопця спіймали після маршу і почали забивати ногами.

Микиту врятувала випадкова жінка – затягнула в підсобку якогось магазину і викликала лікарів.

Коли її сина били, Ольга поверталась з зони АТО – возила туди гуманітарну допомогу. “Дивне відчуття було – бо з АТО я повернулась неушкодженою, а в цей час в мирному Києві ледве не вбили мою дитину”, – каже жінка.

Ольга пообіцяла своїй мамі – бабусі Микити – не давати інтерв’ю для телеканалів.

– Вона Микиту приймає, але боїться, що ж подруги скажуть, – пояснює, – А у мами інсульт був, я не можу провокувати другий, вона просто не переживе.

Мами в “Терго” тісно дружать, їх об’єднав спільний пережитий біль і бажання боротись за безпеку своїх дітей. Найпершеобговорюють, що відбулось в житті кожної з тих пір, поки вони не бачились.

– А я вареники навчилась ліпити! Так довго вони у мене не виходили, прямо пошесть якась. А тут вийшли! – радіє Наталія. Вона з Дніпра, їй 64 роки. Її 16-річний внук – трансгендер.

– Якось моя внучка Катя сказала, що відчуває себе хлопчиком і її треба називати Костею. Я вирішила, що несерйозно в 14 років робити такі заяви, і просто не повірила.

А потім познайомилась з батьками таких же дітей і зрозуміла, що була неправа. Вибачилась, як могла.

Зараз Костя приймає гормони, йому довелось змінити чотири школи за рік, я довго звикала називати його в чоловічому роді.

Якщо можна, не показуйте моє обличчя – внук просить мене не “світитись”, боїться, – розповідає Наталія.

– А мені нарешті лікарі дозволили займатись спортом. І я вже почала бігати, – тішиться Надія, і світиться від радості.

Вона з Кривого Рога. Її двох синів вбили.

– Мій старший син, Юра, був відкритим геєм, ВІЛ-позитивним. Він зробив камінг-аут ще в 2000 році. Самі розумієте, часи були тоді інші, плюс Кривий ріг – місто індустріальне. Навіть найкращі друзі відвернулись.

Його постійно гнобили, погрожували, били. В 2007 році його не стало. Йому було 25. Знайшли повішеним, сказали, наче самогубство. Я впевнена, що його вбили. Молодший, Саша, геєм не був, але його теж постійно обзивали, казали “Твій брат – “голубий”. Через декілька років його забили насмерть. Вбивць знайшли і дали їм по 8 років.

Надія тепер ходить на всі прайди – за сина.

– А я цієї весни виростила 5000 кущів троянд, – розказує 64-річна Антоніна Янкова, – А ще до мене діти приходили. Дзвонять кажуть “А можна ми до вас в гості прийдемо?”. Торт принесли, я їх вечерею нагодувала.

Діти – не рідні, а діти-ЛГБТ, яких не могли прийняти власні батьки, і вони звернулись до Антоніни за порадою та підтримкою.

Таких у кожної мами з “Терго” багато. Часто рідні батьки, дізнавшись, що їхня дитина “не така”, починають тягнути її до лікарів та священиків, деяких б’ють, закривають вдома, намагаються “вигнати з них диявола”.

Саме тому деякі діти не зізнаються своїм найближчим людям в найінтимнішому. І, коли їм погано, йдуть до мам своїх друзів – тих, які зрозуміли і прийняли.

Антоніна живе в Запоріжжі. Вона дізналась, що її син гей, 15 років тому.

Тоді сину було 19. Чоловік Антоніни помер незадовго до цього зізнання, і з цією новиною їй довелось справлятись самій.

Вона була гомофобною, і зовсім не могла зрозуміти, як жити далі.

Хотіла знайти сину хорошу дівчину, і намагалась відмолити проблему в церкві.

А потім пішла в “Терго”, поспілкувалась з такими ж мамами, і все стало на свої місця. З сином помирилась, і з головою занурилась в активізм – щоб допомогти іншим дітям і іншим мамам.

– А я раптом виявила, що можу сваритись на політичні теми англійською, – розповідає ще одна жінка з “Терго”, Наталія, – Раніше мені мови не вистачало. Спілкувалась днями по скайпу з іноземцем, а він як сказанув, що у нас тут “фашисти захопили владу”. Так я йому цілу лекцію прочитала англійською. А потім здивувалась, звідки взагалі слова такі знаю.

Наталія переселенка, до війни жила у Донецьку. Мала рак, бізнес розвалювався, а тут ще й 17-річний син зізнався, що він гей. Рак вилікувала, а з сином знайшла спільну мову.

Чоловік сина так і не зрозумів – він дуже віруючий, і досі говорить, що це гріх і “від диявола”.

Зараз ці жінки повністю сприймають своїх дітей та майже легко розповідають свої історії. Кожна з них колись прийшла сюди в перше – розгубленою і в розпачі.

– Ми сьогодні дорогою зустріли Варвару, вона теж “наша”. Зараз така весела і радісна, а я пам’ятаю, як гірко вона тут плакала, коли пришла на першу зустріч. У нас хустинки – головний атрибут зустрічей, – розповідає Анжела.

Вона відволікається від розмови і показує повідомлення в Фейсбуці.

Знайомий її сина пише, що зробив камінг-аут перед батьками – зізнався, що він асексуал.

– Мама тепер плаче. Вона не зрозуміла. Дайте, будь-ласка, свій номер, їй треба з кимось поговорити, – пише хлопець.

***

Інструкція від організаторів для тих, хто хоче піти на прайд, більше схожа на методичку про поїздку в гарячі точки.

Зберіть аптечку. Зарядіть мобільний телефон і поповніть його.

Взуття має бути зручне для бігу. Одяг – максимально закритий, який захистить при падінні чи від газу.

Візьміть з собою воду, але якщо до вас застосували газовий балончик, то не вмивайтесь.

Після прайду уникайте порожніх дворів, переходів та вузьких вуличок. І перевдягніться в метро – так за вами буде важче полювати.

Ми обговорюємо це, поки чекаємо Дмитра. Він проходить інструктаж з безпеки, а ми з Анжелою п’ємо каву біля “Золотих воріт”.– Батько Дмитра змирився з тим, що він гей, але так і не прийняв це, – говорить

Анжела, – Хоча перед акцією в Запоріжжі проти гомофобного номеру “95 кварталу” Дімі писали багато погроз – мовляв, знайдемо тебе і вб’єм. Тоді на акцію навіть наша 79-річна бабуся прийшла. А Дімин батько привіз нас на машині на акцію, і почекав, щоб забрати назад. Переступив через себе, розумієш?.

Діма підходить через 15 хвилин – заморений. Він не спав дві доби – допомагає в організації прайду.

Йдемо у парк Шевченка прогулятись. Дорогу, де завтра буде прайд, вже перекрили. Поруч – кілька автобусів з нацгвардійцями.

У самому парку Дмитро раптом замовкає – бачить чоловіків у чорних футболках з хрестами.

– О, наші опоненти. Це ми їх так толерантно називаємо. Вони нас – п*дарасами, а ми їх опонентами”, –сумно посміхається Анжела.

“Опоненти” приїхали на місце прайду за півдоби до початку – планують зайняти “зручні” місця.

В соцмережах вони вже оголосили “сафарі” на учасників маршу.

За побиття навіть призи обіцяють. В парку дужих хлопців у чорних футболках вже багато. У повітрі відчувається така напруга, хоч ножем ріж.

– “Гей-радар” у них щось не працює, – сміється Дмитро.

Коли Анжела відходить за черговою порцією кави, Діма зізнається:

– Боюсь за маму. Минулого року після прайда набрав її, як тільки опинився у безпечному місці. А вона трубку не брала. У мене ледь серце не стало. Мені було б легше, якби вона не приїжджала і сиділа вдома в безпеці.

Сидіти вдома Анжела не може. Виходить на кожну акцію і переживає за кожну ЛГБТ-дитину, як за свою.

НЕДІЛЯ. ПРАЙД

Зранку домовляємось зустрітись біля Золотих воріт.

На виході з метро бачу хлопця з великим хрестом, жіночок з Біблією та іконами та величезну кількість поліції.

“Опоненти” збираються біля Національної опери.

Читають молитви, говорять про Содом. На одному з плакатів написано, що гомосексуали ґвалтують дітей.

Кричать “Кличко и Киеврада, мы против гей-парада”. Найбільш агресивних – тих, що напередодні оголошували “сафарі” –заарештували ще зранку.

Мами доїжджали сюди по двоє-троє – задля безпеки великими групами краще не збиратись, можуть помітити і спіймати. Проходимо кордон та металошукачі і опиняємось всередині.

Для Анжели це вже третій прайд. Вона проходить весь марш на позитиві, а під кінець не стримується і плаче:

– Ну, чому наші діти йдуть, наче в клітці? Чому вони не можуть просто спокійно пройти по вулиці, без охорони тисяч поліцейських?

По завершенню акції доходимо до метро і спускаємось на ескалаторі.

“Льва Толстого” і декілька сусідніх станцій перекрили ще зранку, спеціально, щоб потім безпечно вивезти учасників маршу.

За нами приїжджає порожній потяг – активісти називають його “чартерним метро”.

Через декілька станцій пролітаємо без зупинок.

Де саме нас висадять – знає тільки поліція.

Далі задача – зняти усі атрибути прайду і веселкову символіку, сховати або викинути плакати, переодягнутися і розчинитись в натовпі.

Частину людей розвозять автобусами. Хтось пересаджується в три таксі підряд, змінюючи напрямки.

Вихід з прайду – найважче, минулі роки учасників маршу ловили і били.

Впізнавали за фото та шукали по геолокації.

Щоправда, дівчат і жінок зазвичай не чіпають: основна мішень – хлопці, особливо ті, у яких яскраве волосся, або “недостатньо чоловічий” одяг.

Коли син – гей: два дні з мамами ЛГБТ-дітей, які приїхали на Київпрайд

Нас везуть до однієї зі станцій, там змішуємося з іншими пасажирами і повертаємось на заздалегідь домовлену адресу.

ЛГБТ-мами ще раз з’їжджаються разом, щоб обговорити відчуте і побачене.

Найперше дзвонять синам: чи добрався до безпечного місця неушкодженим, чи не спіймали.

Лише Надії немає кому дзвонити.

– Знаєте, я такого хлопця побачила – так на мого сина схожий! Що я весь марш думала – як же шкода, що мій Юра не дожив до цього дня. Він би точно на прайд приїхав.

В усіх тридцяти жінок мокріють очі.

Потяг 72 “Київ – Запоріжжя” виїжджає зі столиці о 19:25.

В червні у цей час ще доволі спекотно, але нарешті впасти на ліжко після важких вихідних – справжнє задоволення.

Анжела Калініна заходить у вагон №5 і чекає інших жінок. Хтось, як і вона, їде до Запоріжжя, хтось – зійде у Кривому Розі. Інші – ті, що з Дніпра, Мінська та Одеси їдуть іншими потягами. Щоб через деякий час повернутися знову.

Тетяна Гонченко, журналіст, для УП.Життя